bylodobre's Journal

7:09pm: Господь той, хто бачить.

Краплі дощу
Розрізають скло.
Мені потрібне тепло.
Дзеркало – вікно.
Люди у вагоні метро –
Відображення крізь темряву,
Крізь чужу розмову.
Я не знаю, я невпевнена.
Бездарне кіно навколо,
Актори у ньому
Давно і навічно
Застиглі на плівці
Жорстокі вбивці.
Сідаю у таксі
Порізані джинси
Лезом розбитого дзеркала.
Сплутане волосся.
Плутає карти осінь.
І я знову тут...
І ти також тут.. / Брут.
Вода у взутті. Калюжі.
Я на межі.
не торкайся.
Обличчя – маска.
Життя – казка.



Лише одна з нас
Варта небес,
Дійде до кінця
Інша вівця.
Зайняті місця,
Чужа вічність,
Зґвалтована особистість.
Все вирішує кредит
На життя,
Але не для всіх,
Де чия доля – сміття.
Режисер, екскаватор,
Аборт зробив аматор.
Хто, де моя матір?
Прихований сенс п’єс
Все ж таки вартий уваги.
Серця зиґзаґи.
Зніміть окуляри:
Я знаю цей погляд,
Цей погляд поряд,
Цей погляд мені не ворог
І не Бог.
Папір терплячий.
Слово нічого не значить.
Господь той,
Хто бачить.

/Оріонstar/

На небі у тисячу карат
Серед мільйонів зірок
Бог і рок-музикант
Сяє величний Оріон.

Для всіх мертвих і живих,
У яких в серці спів один,
Голоси в унісон, від них
Сяє вогнем Оріон.

З висоти і хвости комет
Запалюють ще один
Музичний інструмент
Благословенний Оріон...

Просто музика вічних зірок...
Просто вічний рок!!!!

Коли береш акорд
У різнобарв’ї нот
Знай, що одну з зірок
Запалює саме твій рок!

Твоя музика вічних зірок...
Просто саме твій рок!!!!

А якщо граєш в пітьмі,
Коли голос у прірву і пісні...
Згадай, що справжні зірки
Живуть і сяють у ній...

Комета у серце. Талант,
Голос і тексти рок-балад
Запалюють твій
Власний Оріонstar!

Грай музикант! Грай!
Рок музикант в переході!
Музикант вічних мелодій!

Герой непрожитих романів
І дівочих мрій... Вибір один
І ти його зробив!
МУЗИКА! Ти Оріон.

Благословенний у самоті
Замість щастя – пісні
На занадто великій висоті
Всесвітній рок музикант!

Грай Оріон! Грай рок!
Для справжніх зірок
У переході чи на небі
Цілу вічність проти смерті!

Просто музика вічних зірок
Просто твій рок!
Грай свою музику вічний Оріон!!!

До останнього подиху...
Рок музикант Оріон!!!!!!!

11:41am: Очі кольору неба.

Я увійшла. Холодно. Різкий запах сирості вдарив у ніс. На гнилих, дерев’яних дошках лежали гори дешевого, поношеного одягу. Навколо натовп. Жінка, що запаскудила своє життя алкоголем, у дутій, синтипоновій куртці, кричить на все горло, на таку ж як вона, вони посварилися через напівпусту пляшку пива, поряд з ними проходить інша, мабуть, того ж віку, але інша. Вона йде на величезних підборах, у дорогому сірому пальто, в руках чорна шкіряна сумка, що вона забула серед цього бруду, “мисливиця за модними тенденціями”? Але вона не єдина, таких тут багато. Це єдине місце, де настільки різнобарвний колорит. Я тут вперше та мені вже не подобається. Від жахливого запаху сирості, паморочиться голова. Тут немає примірочних, люди перевдягаються просто посеред палатки, іноді, якщо везе, тут є шматок старого, брудного простирадла, яким вас люб’язно прикриють, аби вкрасти вашу сумку. Перебираючи синтетичне шмаття, я випадково натрапила на напівголого юнака. Він здивувався мені, я б навіть сказала, засоромився, трошки почервонів. Довге, світле, давно немите волосся, очі кольору чистого неба, я вже бачила їх колись, до болю знайомі очі....
Я обернулася, пішла далі, не озираючись, але я була впевнена, що він дивиться мені у слід, дивиться довго, безперервно, своїми небесно-голубими очима....
Де я могла його бачити? Я точно вже зустрічала ці очі, але коли, може у метро?
Йду далі. Одяг, одяг, дешеве шмаття, від якого тхне сирістю, можна навіть сказати старістю, тепер його називають модними словом “винтаж”. Знову ці очі. Вони так близько, що я наче тону в них. Годі. Зникніть. Іду далі. Не озираюся. Але знаю, очі йдуть за мною. Відчепіться очі кольору неба! Не для мене ваша ніжність! ГОДІ! Навіщо я тікаю? Зупинилася. Озирнулася. Підняла очі, побачила його. Ні він мені дуже сильно когось нагадує! Але кого?
Зникнув холод, стало тепло, сирості більше немає, залишився лише приємний, ненав’язливий аромат чоловічих парфумів. Небесно-голубі очі дивляться у мої, болотно-зелені... Погляд зігріває. Здається, одним поглядом, він загорнув мене у теплу, шерстяну ковдру, прямо посеред цього натовпу.
Цей погляд схожий на кашеміровий светр, м’який, ніжний, зігріваючий..... До цих очей не вистачає гарячого шоколаду і затишної кімнати з каміном, у якому повільно жевріє вугілля.....
- У тебе дуже знайоме обличчя. Я вже бачив тебе колись.
Очі..., очі кольору неба, заполонили кожну клітину мого естетства, наче смертельна, невиліковна хвороба, що подарує тобі свободу – смерть.
- Ти дозволиш з тобою познайомитися? Не лякайся мене, просто я побачив тебе й ти нагадала мені когось, когось дуже важливого, але я не пам’ятаю кого.... Я розумію це дивно, але що в нашому світі не дивно....
Я оніміла, застигла у часі, ні це час застиг у його очах. Світ зникнув. Залишилося лише небо у його очах. Для кого в них стільки ніжності, спокою і затишку?
- Як тебе звуть?
- Аліна... Мене звуть Аліна....
- Ігор. В тебе гарні очі.
- Ні, це в тебе гарні очі..........
Очі поряд, поряд зі мною вже давно, виявилося, що рік тому ми вже бачилися у метро.

10:22am: Знову очі твої...

У тебе довге волосся
І холодні, сірі очі
І кожної, кожної ночі
Я бачу ці очі у сні...
І байдуже чи згадаєш
Колись ти моє ім’я...
Я знаю, що ти кохаєш...
Кохаєш та це не я...
І кожної, кожної ночі
Ти бачиш її у сні,
А я до сих пір мрію
Зустріти тебе на Землі...
Хоча неможливо!! Не вірю!
Ти янгол! Я знаю це...
А янголи, як відомо
Приходять лиш раз у житті.
Буває, я заздрю гітарі,
Яку ти тримаєш в руках,
Яку ти так палко кохаєш,
Яка в тебе сенс життя...
Чому я лише людина?
Чому не гітара я?
Якби зараз стала нею
Тримав би мене у руках...
І струни мої б відчули
Дотик знайомих рук
Від них би вони бриньчали,
Граючи дивний звук...
Та я не гітара! Досить!
Це – мабуть, останній крик
Знайти серед чорної ночі
Знову очі твої....

10:22am: ***

СКАЖІТЬ ЙОМУ, ЩО Я ПІШЛА,
ЩО БІЛЬШЕ Я ЙОМУ НЕ ВІРЮ
І ЩО ОСТАННЮЮ НАДІЮ
З СОБОЮ ВРАНЦІ ЗАБРАЛА.

ЗБИРАЛА РЕЧІ ТА ЗНАЙШЛА
ЗІВЯЛУ КВІТКУ, ЦЕ ВІД НЬОГО,
НЕНАЧЕ ДОКАЗ, ЩО БУЛА,
КОЛИСЬ ЙОГО ЗНАЙОМА....

А НА ВУСТАХ ЛИШИВСЯ СМАК
ЙОГО СОЛОДКИХ ПОЦІЛУНКІВ,
ЯКИЙ КОЛИСЬ НАС ОБЄДНАВ
ТУПИХ, САМОЗАКОХАНИХ ПРЕДУРКІВ...

НАВІЩО ДОЛЯ НАС ЗВЕЛА?
ЩОБ МИ УДВОХ ВЕСЬ ЧАС СТРАЖДАЛИ?
ЧИ ЩОБ ЗНЕНАВИДІВ Ї’МЯ,
ЯКЕ КОЛИСЬ ЙОГО ВРАЖАЛО?

А ВСЕ, ЩО БУЛО, Я ВТОПЛЮ
НА ВОГНИЩІ ЗРУЙНОВАНОЇ МРІЇ....
НАБРИДЛО. ДОСИТЬ Я ПІДУ.
В КОХАННЯ БІЛЬШЕ Я НЕ ВІРЮ.

10:20am: Блакитно-зелений годинник.

Дівчина сиділа на берегу моря, самотня, вільна, наче мавка. Замріяно дивилася на морську піну, на хвилі, на ту далечінь, що так сильно манила її до себе, на голубе небо, на обрій, на всю ту красу, що була занадто далеко від неї, і від цього текли сльозі, солоні, наче вода з моря. Сльози вільно текли по щоках, на мить затримувалися коло підборіддя і гірко падали на пісок, а дівчина сиділа собі, не помічаючи цього.
Навколо проходили люди, зупиняли свій погляд на ній і байдуже йшли далі. Божевільна. Ще одна, таких вже тут було багато. Вони не розуміли. Вони не хотіли розуміти. І лише море завжди приймало занедбаних, пригноблених до себе у морські розлоги. Їх ніхто не зупиняв, молодих дівчат, що добровільно ховали себе у морській безодні, про них лише казали “божевільні” і сумно зітхали для пристойності, от і все, а потім ховали в сірій землі, хоча більшість з них навіть не знаходили, а їм насправді вистачило б кількох добрих слів і вони б були живі, але люди надто зайняті, аби врятувати чиєсь життя. Вони спокійно проходять повз них, потенційних самогубців, хоча, знають добре знають, що пройде час, можливо кілька діб, і цю, саме цю, людину, знайдуть мертвою, а що їм коштувало зупинитися біля неї, спитати в чому річ, поспівчувати і відвести додому, все. Невже, це так багато, чи це тепер людське життя, таке дешеве, що вже не варте кількох добрих слів?
Вирішувати вам, тим хто проходить повз. Просто замисліться на мить, ви можете врятувати чиєсь життя, в ваших долонях чиясь доля, а ви закриваєте на неї очі, махаєте рукою, і не озираючись йдете собі далі, туди де на вас хтось чекає, але на мою думку цій людині, ви зараз потрібні більше, ніж комусь іншому на цьому світі, адже немає нічого важливішого за життя, а особливо за життя, яке ви можете врятувати.
У сувенірній лавці з-за рогом стояв великий пісочний годинник. Він був з блакитно-зеленого скла, прикрашений рожевими мушлями, з сонячно-золотим піском, що безупинну сипався відраховуючи ще одну мить у безодню минулого, а з нею ще одне життя дурного самогубця.
Дівчина сиділа на берегу, сльози досі текли з її очей, вона вже майже була готова піти туди, до обрію. У відповідь на її сльози з магазину вийшов чоловік. Він ніс у руках саме той злостивий блакитно-зелений годинник. В годиннику так само байдуже сипався пісок.
Дівчина озирнулася, їй здалося, що хтось обережно поклав руку на її плече. Через затьмарені від сліз очі вона не змогла одразу зрозуміти хто саме це був. Навколо істоти було променисте сяйво, за спиною яскраво вирізнялися крила, а її біла сукня повільно хиталася від легкого вітру, що віяв з моря. Істота зручно вмостилася поруч, осудливо хитнула головою і наче зазвичай спитала:
- Що ти робиш?
- Я чекаю на захід сонця, аби потім піти туди – дівчина зачаровано глянула на обрій.
- Навіщо тобі це?
- Тому що я хочу. Я тут зайва. Мені дуже боляче. Я маю.
- Ні, ти тільки хочеш. А що буде потім?
- Мабуть, я помру, але тоді я буду щасливою.
- Ні, не будеш. Життя й так занадто коротке, аби ще й власноруч вкорочувати собі вік. А щастя... Смерть щастя не приносить, вона його забирає.
- Смерть – це лише двері у інший вимір.
- А ти впевнена, що там буде краще?
- Ні, але я знаю, що гірше ніж тут не буде.
- А ти впевнена, що тут вже так нестерпно погано?
- Так. Мені боляче. Всі мої мрії, все те чи я жила раніше, що було мені важливим, розбилося на дрібні уламки. Той заради кого я жила, тепер живе заради іншої, а інші, а іншим просто байдуже на мене.
- Ти помиляєшся. Це тобі байдуже на інших. Ти закрила для них своє серце, для тих хто справді прагнув допомогти, і вибрала найлегший вихід. Адже завжди легше втекти, ніж залишитися й боротися, спробувати щось змінити, власноруч виправити, зібрати всю свою мужність і відверто подивитися в очі своєму життю, чи хоча б дзеркалу, звичайно для цього потрібно докласти зусиль, а втопитися кожен може. Померти – дуже легко, а от жити – дуже цікаво. Досить дивитися на своє життя з однієї сумнівної, власної точки зору, адже ще має прийти майбутнє і завтра обов’язково буде кращим, ніж учора, але якщо ти помреш ти вже ніколи не дізнаєшся за яким саме провулком на тебе чекало твоє щастя. Ти добровільно від нього відмовишся. Через що? Через якусь мить, що вже пройшла, чи через біль? Що далеко не найтяжчий? Невже це вихід для тебе? Невже це твій вибір?
- Але я нікому не потрібна!!!
- А ти в усіх питала? Ти потрібна хоча б своїй родині. Але самогубці розуміють це вже надто пізно, коли вже нічого вдіяти не можна. Чому ти думаєш тільки про себе, та свою образу? Могла б для різноманітності подумати про інших. Згадай хоча б свою матір, для якої ти єдина радість у житті. Заради тебе вона собі багато в чому відмовляла, щоб тобі було все найкраще, щоб ти була здорова й щаслива, а ти зараз підеш та втопишся, а коли знайдуть твоє тіло твоя мати за мить посивіє. Вона буде страшенно страждати, багато плакати і біль від якого буде розриватися її серце буде набагато більшим та значнішим, ніж той через який ти хочеш зараз померти. Досить думати лише про себе, спробуй іноді турбуватися й про тих хто весь час турбується про тебе.
Дівчина зітхнула, востаннє глянула на обрій, й пішла собі до дому. Дивна міфічна істота лишилася на берегу милуватися рожевими присмерками, а чоловік, що купив годинник, спіткнувся й впустив його на землю. Годинник впав, блакитно-зелене скло розлетілося на гострі уламки, а золотий пісок розсипався на асфальт.

10:20am: Одна з думок на уроці історії. Ще одна історія.

1. Чотири роки тому.
Дзвінок. Дратівливий, потворний звук, що зазвичай лунає невчасно і очікувано, після нього мене обов’язково тіпає і виникає величезне бажання відірвати цей клятий шматок заліза од такої ж самої з облупленою голубою фарбою стіни. Для мене він страшенно схожий на пожежну сирену у супроводі лементу грішників у пеклі, це ще в кращому випадку, якщо у мене настрій гарний. Скільки ж разів я урочисто обіцяла собі, що як тільки отримаю цей довбаний, завчасно вистражданий мною на протязі одинадцяти років і пильно политий власною ж кров’ю атестат, то неодмінно знищу, будь-яким, діючим способом, цей шкільний, тисячу разів проклятий, дзвоник.(Не звертайте уваги, це був невеличкий ліричний відступ)

Дзвоник. Час йти на урок. Учні з недоїденими булочками, печивом, цукерками, недопитим чаєм, кавою, соком, з тяжкою душею залишають у столовій ще майже повну порцію пюре і бурякового салату, штовхаючись розходяться по кабінетах, де на них обов’язково нагримає такий самий напівголодний вчитель, що так само ненавидить цей клятий дзвоник. Всі поспішають на урок, але не вона М. Ангеліна, учениця 7-В класу звичайної загальноосвітньої школи №123. Вона самотньо сидить у холодному туалеті і роздивляється класну фотографію 10-А класу, яку їй великодушно дозволила залишити на один урок учениця того ж 10-А. Ви спитаєте чому ця майбутня соціальна одиниця витрачає оплачуваний державою час на таке безнадійно-сопливе заняття? Відповідь набагато простіша, ніж ви очікуєте: вона безтями закохана у учня 10-А класу Л. Євгенія і зараз вона вп’ялася спітнілими, від хвилювання, руками у його не найкращу фотографію, роздивляється його доволі не бездоганні риси обличчя, пихаті очі, захоплюється ним крізь свої запорошені пилом рожеві окуляри, як це банально, наївно, по-дитячому, але вона гордо іменує його моя ШКІЛЬНА ЛЮБОВ, червоніє у його присутності, ховає від нього сором’язливі, але щасливі очі, сподіваючись, що на цей раз він її помітить, пише про нього у особистому щоденнику, мріє про їхнє спільне майбутнє і безліч разів дзвонить йому кидаючи трубку (прим. автор. – забігаючи на перед вона так і не наважиться йому сказати будь-що в цей клятий телефон, який до сказу доводить його стару бабусю). Вона сподівається, прагне, впізнає свої фантазії про нього у кожній попсово-солодкій пісні, що трапляється їй бути почутою (ще одне прим. автор. – він, Л. Євгеній, туманно здогадується про її існування, якщо взагалі здогадується, у чому я особисто дуже сумніваюся).
Зараз починається четвертий урок, фізика. Ангеліна непомітно входить до класу, вже готова виказати добре завчену брехню про мед. пункт., але у вчительки сьогодні гарний настрій, мабуть, сьогодні вона все ж таки доїла свою вистраждану, тарілку овочевого супу.
- Сходи по журнал. Він має бути у вчительки геометрії.
Геометрія??? Але у 10-А зараз як раз геометрія....
Зніяковіла та зблідла Ангеліна заходить до кабінету геометрії. Вчительки немає. Л. Євгеній про щось завзято сперечається зі своїм другом, одночасно відпускаючи несмішні жартики у бік розмальованої однокласниці. Однокласниця сміється. “Добра” старшокласниця, що так великодушно дала фотографію і якій, так необачно Ангеліна розповіла про свої приховані почуття до Л. Євгенія, голосно, аби всі почули, звертається до “малої” :
- Мала, чуєш? Ти вже на Женечку надивилася? Коли надивишся, не забудь віддати мені мою фотку...
- То це та мала про яку ти розповідала?
- Ха, мала не лякайся, заходь.. Женечка, тут до тебе твоя Джульєтта прийшла....
Л. Євгеній лише зневажливо подивився на неї, поглядом повним ненависті, від загрози, що нависла над його репутацією. М. Ангеліна не озираючись, вибігла з класу. У холодному туалеті, кілька хвилин потому, вона відчула солоний смак сліз і сорому.
Дзвоник.

2. Нещодавно, десь у четвер.
Я не пихата фіфочка, не ще одна “з них”, не люблю Білана і не належу до їхньої кампанію рожевих Барбі, тому мені дозволяється залишатися осторонь, пильно спостерігаючи за цим вічним конфліктом “стадної” думки і здоровим глуздом, у якому майже ніколи не перемагає останній.
Фізика. 103 кабінет. Таж сама школа. Ангеліна М. моя розмальована однокласниця. Вчителька затримується у столовій, напевно доїдає свій улюблений овочевий суп. До кабінету обережно заходить учениця здається сьомого, чи восьмого класу, сором’язливо зупиняє свій погляд на Максимі В., рідкісній, марнославній сволоті, моя мама каже, що до таких ліпше не підходити, опускає очі, ховає погляд і тихо каже:
- А вчителька є?
- Немає, що сліпа? – верещить на неї наша місцева королева з висоти своїх, незнаюскількохсантиметрових підборів.
- Та це ж та мала, що по Максиму сохне!!!
- Ха, заходь, Максим до тебе твоя Джульєтта прийшла......
...............
...............
Надалі було теж саме, що й у першій частині, сльози-соплі, зверхній погляд, зовсім недоречний сміх, думаю, що мала після цього так само дізнавалася про правила світу у холодному туалеті. Дивне дежа вю, але найдивніше, що цькувати малу першою почала Ангеліна М., може збіг, але кричала вона голосніше за всіх, наче колись на неї, можливо то була запізня відповідь тій розмальованій фіфі, що колись так нещадно принизила Ангеліну.
Тут є над чим порозмислити , якщо добре постаратися, можна виправдати обох дівчат, між якими прірва у чотири роки, а так вони дуже схожі, але чи потрібно це?

3. Чотири роки у майбутньому. Моя власна фантазія.
Я майже впевнена, що через чотири роки після цього історія знову повториться і цілком можливо, що ця сором’язлива мала буде ще голосніше, ще принизливіше цькувати іншу до жаху на неї схожу. Змінюються лише імена, школи, дати на календарі, більше нічого, можливо стилі та слова, хоча ні, слова не змінюються, за іронією долі ми повторюємо ті ж самі слова, від яких колись так нестерпно нило наше спільне дівоче серце у холодному туалеті. Залишається лише сподіватися, що колись, якась міфічна дівчина, пробачить іншій зовсім незлій, насправді не жорстокій, зовсім НЕ ТАКІЙ, якою вона хоче здаватися, дівчині, цю вічну традиційно-шкільну образу. Будемо сподіватися.

Урок закінчено. Хлопці, будь-ласка перегорніть стільці, черговий протри дошку.

10:10am: Аби ніхто не міг сказати, що мене не було

Він узяв мою руку у свою. Обережно доторкнувся своїми теплими долонями до моїх холодних пальців. Зупинив свій прозорий погляд у моїх очах і залишився у них. Що він побачив? Мабуть, ВСЕ, можливо занадто багато, але мені було байдуже, до моїх секретів, я знала, що у нього вони будуть в безпеці. Він здивував мене своїм дивним поглядом. Не гордим, не самотнім, не сумним, не брехливим, не веселим, а просто прозорим, дивним поглядом. Його яскраво –голубі очі, наче навмисно лізли у мою душу, вони шукали у ній таємниці, намагалися зрозуміти мене. Хоча йому від цього нічого не буде, я ж для нього лише перехожа, але він все одно зупинився поруч мене і взяв мою руку у свою, взяв так, як не кожен друг візьме, а потім злякався і зник. Мабуть, він знайшов занадто багато дивних таємниць у моїх очах, злякався тієї магічності моїх зелених очей, тієї їх влади над його голубими, тому він пішов не озираючись, але ще довго думаючи про оту дивну перехожу.
Вона подивилася на мене здивованим поглядом. Він, цей погляд, був зовсім не привітним, як до інших. Вона дивилася насторожено, її очі обережно вдивлялися в мої, намагаючись знайти хоча б якесь зрозуміле пояснення моєї зовсім незрозумілої радості. У відповідь була лише занадто щаслива посмішка. Хто ця дивна дівчина? Чому вона така щаслива? Я вже давно зникла з під її очей та вона ще довго думала про мене, сидячи на зламаній качелі, з якої вже давно виросла, потім вона пішла до подруги і розповіла їй про мене, але тоді вона ще не здогадувалася, про наше спільне майбутнє. І ніхто не міг тоді ще передбачити, про те ким ми станемо десь через півроку, як дивним чином почнемо впливати на думки і дії одна одної, і залежати від цих відверто-справжніх стосунків. Дивний збіг обставин, одна посмішка, застережний погляд, час і вже найкращі подруги, і спільна доля.
Погляд крізь тебе. Холодні сірі очі, яким завжди було і є, і безсумнівно буде, байдуже до оточуючих. Спочатку вони ліниво подивилися у мої, чи може навіть не у мої, а може навіть не у очі, та потім відвернулися від мене, задумано глянули вдалечінь і залишилися десь дуже далеко звідси, мабуть, просто дуже глибоко у його серці, куди не в змозі потрапити ні жіночі чари, ні чужі очі. Так зосереджено, красиво це виглядало, що вже від того в нього можна було закохатися. Мене завжди вражав цей байдужий погляд крізь все, він захоплював, заворожував, і я неодноразово лізла у його очі, намагаючись розгадати цю таємницю, але це було неможливо на той час для мого засліпленого кохання серця. Згодом сірі очі зникли з мого життя, мабуть, злякалися, що я вже занадто наблизилася до істини, але я весь час намагалася зрозуміти їх таємницю. З часом я зрозуміла її. У його очах нічого не має, вони порожні, глибокі, але порожні, наче шахти, в цих очах не має нічого вражаючого, нового, красивого, нічого чистого і захоплюючого, це просто очі ще одного юнака, звичайного, як п’ять копійок, саме тому він завжди їх відводив.
Впевнений, твердий погляд карих очей у мої. Вона мені майже найкраща подруга. Вона йде поряд. Я завжди вражалася від тієї сили, що завжди вирувала у її очах. Вона здавалася мені ідеалом лідера. Мабуть, такі очі були у Цезаря, чи Сталіна, чи когось іще з їхньої команди володарів світу. У глибині душі, вона можливо теж мріяла правити світом, чи хоча б всесвітом і щось мені підказувало, що в її очах вистачить сили отримати цю владу, але зараз вона йшла поряд зі мною, в одному напрямку і була відвертою. Я люблю, коли вона є такою, тому що я починаю бачити справжню її, не майбутню володарку світу і не занадто тверду та сильну, а таку ж саму самотню, як я, і очі в неї стають не холодними, а приязними, схожими на гарячий шоколад. Але ми пройдемо десь кілометр, чи два і вже прийде дев’ята година, час йти додому. Я знаю, що завтра в школі її очі вже не будуть не такими, й сама вона стане іншою, занадто впевненою і твердою, але потім вона ще гляне у мої очі своїм теплим, приязним поглядом.
Ці очі були великими та синіми. Я випадково зустріла їх у метро і якось занадто сильно вони врізалися у мою уяву. Це був хлопець, хоча на перший погляд особисто в мене це викликало сумніви, але сам юнак мене зовсім не цікавив, я зосереджено дивилася у його очі. Вони нагадали мені камінці з моря, які я так любила збирати у дитинстві. Два великих синіх камінця з дивним візерунком від солоної води. Мені було байдуже до його почуттів, до думок і враження про мене, я знала, що зараз буде моя станція і я навічно вийду з цього вагону, залишивши очі в мереживі минулого, тому я намагалася до останньої хвилини насолодитися спогадами дитинства, що так випадково знайшла в цих очах.
Темні, занадто темні, циганські очі вп’ялися у мої. Вони віддано, закохано хотіли ще довго у них дивитися, але мені було соромно і водночас байдуже. І його рука була мені чужою, зрадливо іншою, незрозумілою, і на відміну від нього я не хотіла розуміти, зараз я хотіла піти і залишити. В цю мить я вперше зрозуміла, що відчуває людина, коли її кохають, а вона ні. Це було неприємне почуття і найбільш за все хотілося відвести очі, чи навіть провалитися крізь землю, аби тільки не бачити цього настирного, слухняного погляду, що все глибше й глибше, намагався залізти в мою душу. “Вибач, але я мабуть, піду.” Нарешті вільна. У думках після цього я ще довго вибачилася перед всіма, хто мене не кохав, але все одно мав силу не відводити очі, від моїх.
Ці, інші та ще багато образів, чомусь водночас згадалися мені, наче фотографії зі старого альбому. Згадалося те життя, у якому я була, і ті люди, що колись були важливими, які знали мене і на яких я неодноразово впливала, все те життя, що лишилося за завісою в театрі після закінчення вистави. І те дивне почуття важливості, значущості раптом засіло в моєму серці, нагадуючи про моє призначення на цьому світі, яке я ще повинна виконати, заради, якого я досі тут й взагалі тут, саме на цій сцені.
Між тисяч думок, що тоді рилися у моїй голові, одна з них стала важливішою, зрозумілішою за інших і ця дивна думка змінила течію мого життя, надала мені якогось сенсу жити, щось робити, робити для інших, щось потрібне, гарне, корисне. “Аби ніхто не міг сказати, що мене не було”
І раптом дуже сильно захотілося подивитися у чиїсь очі.

9:58am: Для друга…

Если встретишь меня в метро
Не волнуйся я выйду из него
Оставив тебе на прощание
Бомбу стертых воспоминаний.

Но ты не узнаешь. Не УДИВЛЕН.
Delete и файл удален.
Я только в твоем телефоне
Еще один неизвестный номер…

Ты не герой моего романа.
Я не твоя, ну и не надо!
Пусть это будет обычный сон
Сделаем вид, что забыли о нем.

Как из твоего рассказа, Яна
Буду искать среди фантазий
Остатки ума……….

И не усну этой грустной ночью
Буду печатать последнюю строчку
Пустого письма………

P.s. Но ты не волнуйся, я привыкла,
Жечь мосты и резать крылья….. J

9:49am: J Happy смайлів

Із бокалом шампанського у руці
Я слідкую за світом у чаті,
Як слідкують, коли нема
За чим більше слідкувати...

І не сумно мені серед них
Особистостей в базі даних,
Бо, мабуть, тільки там вони
Ще зостались....

І у вирії кольорових слів
Happy смайлів та різних ніків
Відчуваю себе і ще....
Хоча б трохи справжньою...

Там немає ніколи брехні,
Бо так само немає правди
Там усі ми, як не крути
Є й були тими, ким є насправді.

Із бокалом шампанського у руці
Я слідкую за світом у чаті,
Бо, мабуть, тільки там за ним
Ще можна слідкувати....